ГОЛОДОМОР
Лиш нещодавні пошуки вказали на реальну
кількість жертв Голодомору – 4 500 000. Із яких понад пів мільйона – так ніколи
й не народилися. Не забуваємо. Хай горить свічка пам'яті
ЖЕРТВ, ЯКІ ВИЖИЛИ,
ЗАРАЗ МАЙЖЕ НЕ ЛИШИЛОСЯ СЕРЕД ЖИВИХ. ТОЖ ЗБЕРЕЖІМО СПОГАДИ...
Микола Піскун, 1926 р. н., смт Сиваське,
Херсонської області: „У 1933 році
померла моя сестричка..., їй було лише три роки. Вона не кричала
,не вередувала, а лише тихо просила їсти..."
Олексій Степаненко, Херсонська область: „...Найстрашніший
період голодомору був весною 1933 року. Батько мій поїхав у пошуках хліба, та й
не повернувся. Невдовзі поїхав брат – і його не дочекалися. Залишилися ми з
мамою удвох. В дитячі ясла мене не прийняли, бо мама не ГОЛОДОМОР
була колгоспницею, вона тоді на пошті
працювала ... Щоб вижити,
мама змушена була покинути роботу й пішла працювати в колгосп, бо там на полі
обід варили. Тому мама брала мене в поле. Зароблений обід трішки з'їдала, а
решту – мені ... Мама зовсім ослабла й одного разу бригадир сказав: „Іди,
Параско, додому, з тебе вже ніякого толку" ... Мама, відчуваючи,
що на неї вже чатує смерть, каже мені: „Як буду вмирати, то задушу й тебе, щоб
не мучився, не вмирав голодною смертю". Увечері того ж дня вона,
сердешна, віддала Богові душу. Мене, семирічного, забрали в сільський
притулок".
.Центральний державний історичний архів
України Назаренко Іван Дмитрович, с. Софіївка Новотроїцький р–н Херонської
обл: „У нашій сім"ї було шість душ. У 1932 році батьку принесли
план здачі хліба державі. Батько вивіз зазначену кількість зерна на приймальний
пункт, зостався клунок відра на три супи і кашу, бо молоти уже не було
чого. Після виконання першого плану батьку піднесли другий. Батько взяв на
плечі останній клунок і відніс на приймальний пункт. Вдома зосталась корова і з
десяток курей. Активісти забрали все. За невиконання другого плану хлібоздачі
батька забрали в НКВС, а до нас знову прийшли активісти і почали нишпорити по
кутках. Паслін сушений мати всипала в торбинку, забила гвіздок у камін і
причепила там на мотузку. Один із активістів – Струк Яків – поліз у піч,
знайшов торбинку з пасльоном і забрав із насмішкою... У нас залишилася
лобода з курієм і кропивою і кіт, що ловив мишей. У кутку над столом стояло
чотири ікони, а на полиці лежали книжки: „Кобзар" Шевченка,
енциклопедичний словник Брокгауза і Єфроніна. Активісти познімали ікони, повикидали
у двір, потім забрали всі книжки, скинули на купу на ікони і підпалили. А одежу
і вишиті рушники з домотканого полотна – все забрали".
Анастасія Гулей,
с. Бубнівщина, Чернігівська обл: "...Ми з подругою ходили по городах та шукали, де
мерзлу картоплинку вимило, шматочок моркви чи бурячка… Нічого немає. От ми сіли
під однією "шевченківською" хаткою, в якій було одне маленьке вікно і
те без шибки. Чуємо чоловічі голоси, виглянули – йде буксирна бригада в цю
хату. Гомін, крик, плач! Раптом із вікна падає білий вузлик. Відкриваємо, а там
– жменя квасольки! Жінка викинула вузлик у вікно, щоб урятували жменьку
квасолі! Як вузлика візьмеш? Людина викинула його з надією, що забере
та хоч раз поїсть ... Вони часто питали: "З чого ж ти живеш? Чого не
вмираєш? Значить, щось маєш". Приходили ще і ще, і ще... Поки людина
не помре. Аж тоді вірять, що нічого у неї немає. А ходили ж односельчани,
буксирна бригада – з комсомольців, із "відданих" людей формувалася
... Хто вижив? Ті, хто примудрився, як я чула, під корівником яму викопати і
якусь пшеничку заховати. А хто не додумався чи не мав змоги, той приречений був
на смерть. Виконав завдання партії і уряду – помер".
Є свідчення й одного з тих, хто, власне,
"забезпечував виконання плану хлібозаготівлі".
Шепель Ілля Андрійович, з с. Станіслав
Білозерського р–ну Херсонської обл.: „У нашому селі розкуркулили середняків. Я був комсомольцем
і ходив по дворах шукати хліб. У 1932 році урожай був у нас середній, але коли
почали збирати, то на колгосп був накладений непосильний план – 32
тисячі пуді. Набрали тільки 16 тисяч пудів. Тоді почалося
„розкуркулення". На висилку відправляли добрих
трудівників–середняків".
