ГОЛОДОМОР

Лиш нещодавні пошуки вказали на реальну кількість жертв Голодомору – 4 500 000. Із яких понад пів мільйона – так ніколи й не народилися. Не забуваємо. Хай горить свічка пам'яті

ЖЕРТВ, ЯКІ ВИЖИЛИ, ЗАРАЗ МАЙЖЕ НЕ ЛИШИЛОСЯ СЕРЕД ЖИВИХ. ТОЖ ЗБЕРЕЖІМО СПОГАДИ...

Микола Піскун, 1926 р. н., смт Сиваське, Херсонської області: „У 1933 році померла моя сестричка..., їй було лише три роки. Вона не кричала ,не вередувала, а лише тихо просила їсти..."

Олексій Степаненко, Херсонська область: „...Найстрашніший період голодомору був весною 1933 року. Батько мій поїхав у пошуках хліба, та й не повернувся. Невдовзі поїхав брат – і його не дочекалися. Залишилися ми з мамою удвох. В дитячі ясла мене не прийняли, бо мама не ГОЛОДОМОР

була колгоспницею, вона тоді на пошті працювала ... Щоб вижити, мама змушена була покинути роботу й пішла працювати в колгосп, бо там на полі обід варили. Тому мама брала мене в поле. Зароблений обід трішки з'їдала, а решту – мені ... Мама зовсім ослабла й одного разу бригадир сказав: „Іди, Параско, додому, з тебе вже ніякого толку" ... Мама, відчуваючи, що на неї вже чатує смерть, каже мені: „Як буду вмирати, то задушу й тебе, щоб не мучився, не вмирав голодною смертю". Увечері того ж дня вона, сердешна, віддала Богові душу. Мене, семирічного, забрали в сільський притулок".

.Центральний державний історичний архів України Назаренко Іван Дмитрович, с. Софіївка Новотроїцький р–н Херонської обл: „У нашій сім"ї було шість душ. У 1932 році батьку принесли план здачі хліба державі. Батько вивіз зазначену кількість зерна на приймальний пункт, зостався клунок відра на три супи і кашу, бо молоти уже не було чого. Після виконання першого плану батьку піднесли другий. Батько взяв на плечі останній клунок і відніс на приймальний пункт. Вдома зосталась корова і з десяток курей. Активісти забрали все. За невиконання другого плану хлібоздачі батька забрали в НКВС, а до нас знову прийшли активісти і почали нишпорити по кутках. Паслін сушений мати всипала в торбинку, забила гвіздок у камін і причепила там на мотузку. Один із активістів – Струк Яків – поліз у піч, знайшов торбинку з пасльоном і забрав із насмішкою... У нас залишилася лобода з курієм і кропивою і кіт, що ловив мишей. У кутку над столом стояло чотири ікони, а на полиці лежали книжки: „Кобзар" Шевченка, енциклопедичний словник Брокгауза і Єфроніна. Активісти познімали ікони, повикидали у двір, потім забрали всі книжки, скинули на купу на ікони і підпалили. А одежу і вишиті рушники з домотканого полотна – все забрали".

Анастасія Гулей, с. Бубнівщина, Чернігівська обл: "...Ми з подругою ходили по городах та шукали, де мерзлу картоплинку вимило, шматочок моркви чи бурячка… Нічого немає. От ми сіли під однією "шевченківською" хаткою, в якій було одне маленьке вікно і те без шибки. Чуємо чоловічі голоси, виглянули – йде буксирна бригада в цю хату. Гомін, крик, плач! Раптом із вікна падає білий вузлик. Відкриваємо, а там – жменя квасольки! Жінка викинула вузлик у вікно, щоб урятували жменьку квасолі! Як вузлика візьмеш? Людина викинула його з надією, що забере та хоч раз поїсть ... Вони часто питали: "З чого ж ти живеш? Чого не вмираєш? Значить, щось маєш". Приходили ще і ще, і ще... Поки людина не помре. Аж тоді вірять, що нічого у неї немає. А ходили ж односельчани, буксирна бригада – з комсомольців, із "відданих" людей формувалася ... Хто вижив? Ті, хто примудрився, як я чула, під корівником яму викопати і якусь пшеничку заховати. А хто не додумався чи не мав змоги, той приречений був на смерть. Виконав завдання партії і уряду – помер".

Є свідчення й одного з тих, хто, власне, "забезпечував виконання плану хлібозаготівлі".

Шепель Ілля Андрійович, з с. Станіслав Білозерського р–ну Херсонської обл.: „У нашому селі розкуркулили середняків. Я був комсомольцем і ходив по дворах шукати хліб. У 1932 році урожай був у нас середній, але коли почали збирати, то на колгосп був накладений непосильний план – 32 тисячі пуді. Набрали тільки 16 тисяч пудів. Тоді почалося „розкуркулення". На висилку відправляли добрих трудівників–середняків".